Держава Великих Сельджуків – поява тюркомовних народів на Близькому Сході

Держава Великих Сельджуків – поява тюркомовних народів на Близькому Сході

До IX ст. землі Малої Азії та Близького Сходу були ареною постійної боротьби між арміями Візантійської імперії та Арабського халіфату. Так тривало до тих пір поки в регіоні не 

з’явилася третя сила. Цією третьою силою стали тюркомовні народи, які покинули свої степи і почали переселення на зайняті арабами території. В момент переселення ці народи усували зі свого шляху місцеве населення, завойовували його і рухалися далі.

Племена що змінили етно-національний склад Близькосхідного регіону ввійшли в історію під назвою турки-сельджуки. Засновником династії правителів цього племені вважають напівлегендарного огузького хана Сельджук-бека. На початку IX ст., він разом із своїми племенами та підлеглими їм кочівниками почав переселення в пошуках кращих земель для проживання. Спочатку натовпи сельджуків рушили в напрямку міста Мавераннахр, а від нього подалися до дельти річки Сирдар’ї. На цих землях вони не зустрічали потужного спротиву, через малочисельність місцевого населення.

Сельджук-бек.

Історії відомо, що в 925 р. племена Сельджук-бека переселилися з дельти річки Сирдар’ї до міста Дженд. Саме біля цього місця Сельджук-бек проголосив незалежність свого народу від Огузького союзу племен.

Біля міста Дженд проходила межа поширення ісламу. Познайомившись із місцевими традиціями, сельджуки відкрили для себе надзвичайний фанатизм у релігії. Вони були язичниками, тому їм важко було зрозуміти те що місцеві жителі тратили величезні гроші на джахад (“священна війна”) та надавали підтримку воїнам газі (“учасникам джихаду”). Місцева релігія справила на них надзвичайне враження. Під впливом проповідей імамів, розповідей про всемогутнього Аллаха та рай, який після смерті чекатиме на воїнів за віру – сельджуки почали масово переходити в іслам. Сельджук-бек не став забороняти своїм воїнам переходити у нову релігію. На мою думку він розумів силу ісламу і його здатність об’єднати кочівників для завоювання нових територій та багатств. Згодом іслам прийняв і сам Сельджук-бек.

Після прийняття нової релігії сельджуки почали поступово завойовувати басейн річки Сирдар’ї та поширювати свою владу на місцеві племена. Підкорених воїнів вони вливали до лав своїх військ. Проте спалахи могутності почали поступова згасати після того як помер легендарний засновник – хан Сельджук-бек. Зі смертю лідера орда розділилася на дві частини. Першу групу очолив син Сельджука Арслан-Ябгу. Він повів своїх воїнів у долину річки Заревшан, а звідти до Нуратинських гір.

Але довго його плем’я не проіснувало. В 1025 р. на нього напали війська місцевого правителя Махмуда Газневі. Арслана-Ябгу схопили і відправили на заслання до Індії, а його орда розсіялася по території султанату Газневідів. Чотири тисячі сельджукських сімей стали рабами. В 1031 р. всі вони спробували повстати, але виступ був розгромлений а бунтівні племена зазнали непоправних втрат.

Другу, більш чисельну групу, племені сельджуків очолили внуки Сельджук-бека Байгу, Чагри-бек та Тогрул-бек. Вони повели свої орди на завоювання Мерву, але зазнали невдачі.

Тогрул-бек (1038-1063).

Зазнавши невдачі біля Мерву, у 1035 р. Чагри-бек та Тогрул-бек почали переселення в напрямку султанату Газневідів, до Хорасану. Проти них виступила сильна армія на чолі з еміром Бектугдеєм. Вирішальна битва відбулася біля міста Ніса, яке було колись столицею Давньої Парфії. Почалася битва з явної переваги газневідської армії – вона потіснила сельджуків по всій лінії фронту. Але після цього, замість того щоб добити відступаючі війська воїни Бектугдея кинулися грабувати покинутий табір. Скориставшись цим, сельджуки, обернулися в контратаку і розбили газневідських мародерів.

Після поразки газневідському султану Масуду довелося укласти мир із кочівниками. За умовами миру, він віддав їм землі Ніси, Ферави і Дахістана. Але вони цим не обмежилися. В 1036 р. сельджуки розірвали перемир’я і рушили походом на місто Мерв, яке раніше не змогли завоювати. Новий їх напад був удвічі сильнішим. Весною 1037 р. армія Тугрул-бека і Чагри-бека захопила Мерв. Це спонукало Газневідів негайно виступити проти кочового ворога, для того щоб зберегти свої територіальні володіння.

В 1038 р. газневідські війська зустрілися із сельджуками у битві біля Сарахса, і були повністю розбиті. Переслідуючи відступаючого ворога сельджуки зайняли місто Нішапур і проголосили свого лідера Тугрул-бека султаном. Цим вони намагалися показати свою рівність султанату Газневідів, для яких це проголошення стало серйозним викликом і загрозою.

В 1039 р. армія газневідського султана Масуда виступила походом проти сельджукської орди. Між двома арміями відбулася чергова, запекла битва біля поселення Діх-і-Базаран. Битва була настільки жорсткою і безпощадною що обидва війська зазнали занадто великих втрат і не могли її продовжити, тобто переможця виявити не вдалося. За таких умов Тугрул-бек пішов на укладення миру із султаном Масудом, віддавши назад йому Мерв. Масуд погодився на мир, нічого не запідозривши, але тільки він повернувся із армією у свої землі – сельджуки мир порушили.

1040 р., в битві біля Данданакану (на околицях Мерву) Тогрул-бек розбив сильну армію султана Масуда. Після цього Газневіди почали втрачати одне володіння за одним. 1041 р. Чагрі-бек захопив Балх, а через рік атакував Хорезм. Поки молодший брат рухався у південно-східному напрямку, султан Тугрул-бек пішов до берегів Каспійського моря і захопив Гургандж і Табарістан.

Важливою подією в історії султанату Великих сельджуків стало завоювання міста Рей в 1043 р. Саме тут вони вирішили розташувати свою столицю. Тут Тугрул-бек та Чагрі-бек почали карбувати власну монету. Це свідчило про те що сельджуки готуються переходити від кочового до осілого способу життя і збираються завойовувати для своєї держави нові володіння.

В 1045 р. сельджуки зайняли Хамадан, а в 1046 р. почали завоювання Луристану. Частково їм це вдалося – 1049 р. могутнім сельджукам здалося місто Керман. В 1050 р. Тугрул-бек здійснив похід у північному напрямку, на Закавказзя. Там вони розбили грузинські війська та приєднали до своїх володінь поселення в районі озера Ван.

1051 р. сельджуки перенесли свою столицю в ново завойований Ісфахан – Тугрул-бек зробив у центрі міста свою резиденцію, в якій приймав іноземних послів. У близькосхідних державах про нього ставало все більше відомо, як про султана непереможної армії. Про Тогрул-бека стало відомо навіть візантійському імператору, який з тривогою спостерігав за тим що в Закавказзі сельджуки почали переходити кордони Візантійської імперії. Кочів’я сельджуків прибували в Анатолію, а військовим загонам навіть вдалося захопити прикордонну візантійську фортецю Малаз-юрт (Манцикерт). Кочове питання гостро стояло перед візантійським басилевсом, проте серйозною загрозою він його не вважав.

Хвилі завоювання сельджуків не припинялися. В грудні 1055 р. вони зайняли Багдад, 1058 р. Малатью, а 1062 р. Фарс. Місцеві роздрібнені арабські еміри ставали легкою здобиччю сильної армії. Араби поступово втрачали вплив, поступаючись місцем сельджукам. Проте місцеве населення не ставилося відверто вороже до нових господарів, зважаючи на те що вони теж сповідували іслам і вважали себе воїнами віри. Кордони султанату Сельджукідів повністю зімкнулися із візантійськими. Ставало зрозуміло що відкритий конфлікт стане неминучим.

В 1060 р. помер Чагрі-бек, а після нього, у 1063 р.,  султан Тогрул-бек. На момент смерті, в султана не було синів для того щоб успадкувати титул. Тому влада перейшла до нащадків Чагрі-бека. Спочатку наступником оголосили його старшого сина Сулеймана, але його убив молодший брат Арп-Аслан і сам став султаном.

Арп-Аслан (1063-1072)

Після вбивства брата, Арп-Аслан став одноосібно правити у Сельджукському султанаті. Він не став вводити якісь зміни в управління державою чи змінювати напрямки завоювань, а продовжив походи своїх предків. У 1064 р. сельджукська орда Арп-Аслана виступила у спустошливий похід землями Східної Анатолії та Закавказзя. Армія рухалася двома частинами. Перша розбила грузинських князів і захопила міста Ані, Карс і Тамир.

Друга, на чолі з султаном, грабувала східні провінції Візантійської імперії. На початку свого правління Арп-Аслан наважився кинути виклик найбільш грізному сусіду. В 1065 р. він здійснив похід на Закаспійські землі – приєднав кипчаків і туркменів, що жили там, а в 1066 р. додав до приєднаних племен ще й кочівників басейну річки Сирдар’я. Проте після цього він припинив на деякий час завоювання дрібних сусідів і почав готуватися до війни з головним ворогом – Візантійською імперією.

Битва при Манцикерті 1071 р.

Після пограбованих східних провінцій у Візантії почали вимагати від імператора походу проти зухвалого сусіда. До такого розвитку подій Арп-Аслан був готовий – він знав що провокації спрацюють і греки самі оголосять війну. Перед тим як дві армії збиралися зустрітися у вирішальній битві, султан сельджуків відправив до імператора Романа IV Діогена посла з пропозицією миру. Особисто я, вважаю, що це був прекрасний маневр – Арп-Аслан спробував посіяти серед візантійців думку, ніби сельджуки уникають битви і бояться зустрітися з ворогом у бою, цим самим давши їм привід думати що перемога буде легкою а кочівників боятися не варто. Як і передбачалося, Роман IV відхилив пропозицію. Басилевс зневажливо заявив що продовжить переговори у місті Рей, столиці Сельджукідів.

Битва почалася з наступу візантійської армії 25 (26) серпня 1071 р., опівдні. Візантійська армія виступила бойовим порядоком. Лівим флангом командував Нікифор Врієній, а правим Феодор Аліат. Центр очолював особисто Роман ІV. В резерві залишалися загони під командуванням Андроніка Дуки. Навпроти греків сельджуки побудували півмісяць. Тактика Арп-Аслана була типово кочівницькою – поки фланги обстрілювали з луків ворога, центр поступово відступав заманюючи невірних у оточення.

Обстріл з луків візантійці витримали та продовжили свій наступ. До кінця другого дня бою греки змогли вдертися до табору султана Арп-Аслана. Проте позиція їх на полі бою стала вкрай загрозливою. Поки центральні візантійські полки розвивали наступ і займали табір із припасами сельджуків, правий та лівий фланги суттєво відстали від них через сильний обстріл з луків. Візантійський центр опинився під загрозою оточення і відрізання від флангів. Погіршувало ситуацію і те що, зазнавши сильних втрат від стріл кочівників, солдати лівого і правого крила візантійців почали виходити з під контролю своїх командирів.

Оцінивши небезпеку, Роман IV віддав наказ відступати для вирівнювання лінії фронту. Правий фланг мав прикрити маневр і стримувати удари сельджуків поки армія не перебудується. В цей час в тилу, командир резерву Андронік Дука почав поширювати чутки про смерть імператора. Це деморалізувало солдат – вони перестали думати про бій і почали думати про порятунок. Арп-Аслан спостерігаючи за руйнуванням візантійського фронту, зрозумів, що потрібно посилювати удари і закривати кільце навколо грецького центру.

Вирішальну роль у розгромі візантійського правого флангу відіграла зрада найманих племен огузків та печенігів. Розуміючи що поразка неминуча, вони перейшли на бік сельджуків, а вірменські загони, які стояли поруч з ними, почали втечу. Багатонаціональна наймана армія Візантії показала свою ненадійність в самий гірший момент.

З розгромом правого флангу стало зрозуміло що візантійська армія програла битву, а єдиним що залишалося це врятувати залишки військ і організовано відступити. Та Арп-Аслан не бажав відпускати свою здобич. Після розгрому правого крила, сельджуки кинулися на центр, де яро відбивалися залишки варязької гвардії імператора. Роман IV потрапив у оточення разом із своїми гвардійцями вікінгами – його схопили і привели до султана. Імператор був стомлений і поранений.

В полоні у сельджуків басилевс провів ще тиждень, після чого за своє звільнення він погодився заплатити 1,5 млн золотих та сплачувати 360 тисяч золотих данини щорічно. Для того щоб укласти мир, Роман Діоген погодився на шлюб з дочкою Арп-Аслана. З вдячності султан надав йому безпечний супровід до Константинополя. Імператор повернувся додому, а битва почала проявляти свої негативні наслідки. За мир, візантійці були змушені віддати місто Антіохія, східні райони Анатолії та фортецю Малаз-юрт (Манцикерт).

Після перемоги над Візантією, Арп-Аслан почав збирати війська для походу на Маверенахр, але в розпал підготовки, у 1072 р., він загинув від руки вбивці-ісмаїліта. Наступником проголосили його сина Мелік-шаха. Проте після смерті впливового султана від султанату вирішила відділитися велика група сельджуків на чолі з двоюрідним братом Мелік-шаха Сулейманом. Вони захотіли переселитися на землі Анатолії. Мелік-шах погодився дати дозвіл на переселення, але за умови що вони будуть рахуватися частиною імперії Великих Сельджуків. Переселення відбулося.

Але, звільнившись від опіки Мелік-шаха на зайнятих землях Малої Азії, Сулейман проголосив створення незалежного Румського султанату. Вороги Сельджукідів спробували цим скористатися. Візантійський імператор та Багдадський халіф визнали незалежність Румського султанату, сподіваючись налаштувати сельджуків один проти одного. Розгніваний Мелік-шах спробував придушити державу свого двоюрідного брата, але зазнав невдачі.

Мелік-шах (1072-1092).

Після невдалої спроби придушити сепаратизм анатолійських сельджуків, Мелік-шах вирішив змінити напрямок походів із західного на південний та східний. В 1072 р. армія сельджуків на чолі з воєначальником Атсизом ібн Уакою вторглася до Сирії та Палестини. В 1076 р. вона зайняла міста Рамлу та Дамаск і оточила Єрусалим. На східних кордонах, інша сельджукська армія, вторглася в державу Караханідів і захопила Маверенахр. Сельджуки вторглися в Закавказзя і приєднали до своїх земель Ширван і Шададідський емірат.

В 1089 р. полчища Мелік-шаха захопили Бухару, Самарканд, Фергану і Ходжент. Під його владу добровільно погодилися перейти правителі Східного Туркестану.  

В 1092 р. на піку великих завоювань султан Мелік-шах помер. Його смерть стала одним з переломних моментів у історії держави Великих Сельджуків – вона почала поступова розпадатися. Румський султанат був першим хто наважився проголосити незалежність – за ним на це пішли Дамаск, Хомс, Халеб, Хорезм і Хорасан.

Міжусобна війна.

Після смерті Мелік-шаха, його перша дружина Тархан-хатун проголосила султаном свого чотирирічного сина Махмуда. Але цього не визнала половина султанату. Тоді Турхан-хатун зібрала армію і пішла походом з Багдаду на Ісфахан, де знаходився другий син Мелік-шаха Баркіярук (від другої дружини).

Проте перед самим нападом військ з Багдаду, Баркіяруку вдалося втекти до міста Рей і там всі хто не бажав влади Турхан-хатун проголосили його султаном. Почалася недовга війна.

У 1093 р. армія Турхан-хатун була розбита в битві біля Баруджі. Відступаючи, в 1094 р., залишки її військ потрапили в оточення. В цьому оточенні вона і омерла. Невдовзі помер і маленький Махмуд (від епідемії віспи).

Здавалося що війна закінчилася, але навіть після смерті головного ворога Баркіярук не змін об’єднати всіх підданих і утвердитися як єдиний султан. З 1094 р. до 1104 р. йому довелося воювати з постійними претендентами на владу. Остаточно перемогти він так і не зміг – помер в 1104 р. Після смерті Баркіярука, султаном став його суперник, рідний брат Мухаммад.

Мухаммаду вдалося протриматися султаном з 1105 р. до 1118 р. Правителем його проголосили в Багдаді, однак його так і не визнав рідний брат Ахмед Санджар, який правив незалежно у Хорасані (Махмуд, Баркіярук, Мухаммад і Ахмед Санджар рідні брати – сини Мелік-шаха).

Ахмед Санджар (1118-1157).

Ахмед Санджар став останнім представником династії Великих Сельджуків.він був одним з молодших синів султана Мелік-шаха, народженим від рабині-наложниці. Після смерті батька йому довелося воювати за владу проти рідних братів. В 1097 р.

Санджар переніс свою резиденцію у місто Нішапур та поставив під свій контроль половину султанату. Сприятливі умови для завоювання другої половини з’явилися не одразу. У 1118 р. помер  його брат Мухаммад і на трон султанату в Багдаді зійшов 14-річний Махмуд ІІ. Проте виступити проти племінника одразу Ахмед не міг. Він в цей час воював проти держави Газневідів і тільки завоювавши їх, зміг зібрати своє військо для походу.

В 1119 р. Ахмед Санджар розбив військо свого племінника Махмуда ІІ і той був змушений визнати його владу над собою. Вони поділили державу на дві частини: Хорасанський султанат (столиця Мерв) та Іракський султанат (столиця Хамадан).

Ахмед Санджар довірив своєму племіннику управляти половиною держави Великих Сельджуків, але справи в нього пішли вкрай погано. Проти Махмуда ІІ повстали грузини. Армія яку він відправив на придушення повстання була розбита у Дідгорській битві грузинським царем Давидом ІV Будівельником. Територія Грузії вийшла з під контролю Іракського султанату. В 1131 р. султан Махмуд ІІ помер.

Спадкоємцем проголосили його старшого сина Дауда, але молодші сини Сельджук, Масуд і Тогрул не визнли його і почали міжусобну війну. Масуд у 1132 р. з вірними йому військами зайняв Тебріз і закріпився в Азербайджані. Сельджук вторгся до Іраку, де атакував війська Масуда. Між ними відбулася битва, проте вона не виявила переможця – Масуд та Сельджук вирішили укласти мир. За мирним договором Масуд стає султаном а Сельджук його спадкоємцем.

Ахмед Санджар, який спостерігав за тим що роблять його родичі був сильно розгніваний. Він не визнав цього договору і в 1132 р. вторгся з військами в місто Рей. Там він проголосив султаном наймолодшого Тогрула і пішов походом на Хамадан. Біля Хамадана, Санджар розбив військо Масуда  та змусив його тікати в Аррам. На колишні Масудові землі поширилася влада султана Тогрула. Але тільки Ахмед Санджар повернувся додому, цілий рік Тогрулу довелося відбиватися від братів Дауда і Масуда. Через рік, в 1133 р. Тогрул раптово помер, а султаном знову став Масуд. Держава Великих Сельджуків остаточно розпалася на два окремі султанати.

Розпад Хорасанського султанату Сельджуків.

Після придушення опору своїх родичів з Іракського султанату, султан Ахмед Санджар в 1133 р. вирішив проводити завоювання на східних кордонах. В 1135 р. він зайняв Газні, а в 1138 р. завдав поразки хорезмцям. Проте в 1139-1140 рр. на його державу напали монгольські племена кара китайців. В битві біля Самарканду 1141 р. вони розбили його армію і змусили тікати. Після поразки султана, держава почала поступово розпадатися – відділилися Рей, Табарістан і Систан. Тільки в 1143 р. Санджару вдалося повернути під свою владу Мерв і Хорезм.

В 1152 р. під час походу Ахмед Санджар розбив військо Гуридів і захопив територію Афганістану. Але поки проводилося завоювання афганських племен, в тилу проти султана повстали підвладні огузькі племена Балха. В 1153 р. огузи вщент розгромили військо Ахмеда Санджара і захопили його в полон. Вони завоювали місто Мерв – 1153 р., Нішапур – 1154 р., а в 1155 р. весь Хорасан. Поки руйнувалася його держава, Ахмед Санджар перебував у полоні, до 1156 р. Звільнившись, він спробував відвоювати свої території але це було уже неможливо. В 1157 р. Ахмед Санджар помер а його Хорасанський султанат зник з лиця землі.

Загибель Іракського султанату Сельджуків.

Після смерті брата, Масуд так і не зміг утримати владу. В 1139 р. почалася війна між ним і підвладними йому емірами. В 1152 р. він помер. Новим султаном став його племінник Мелік-шах ІІІ (Мелік-шах ІІ правив 1104-1105 рр.). При владі новий повелитель не зміг протриматися й року. В 1153 р. його скинув з трону правитель Іраку Мухаммад, який на деякий час знову зібрав докупи всі землі Іракського султанату.

Мухаммад правив до своєї смерті в 1159 р. Після того як про його смерть стало відомо, владу захопив ата бек Шамс ад-Дін Ільденгіз. Атабек формально належав до роду Сельджуків, але його владу не бажали визнавати еміри. Йому довелося відбиватися міста від власних підданих та від набігів хорезмців. З легких рук останніх і загинув Іракський султанат Сельджуків. Останній спадкоємець Шамс ад-Діна, султан Тогрул, загинув у 1193 р. в битві з хорезмцями. На цьому правління Сельджуків у регіоні закінчилося.

Доля сирійської гілки династії Сельджуків.

Поступово сирійські Сельджуки, які відділилися від султанату. втрачали володіння під ударами хрестоносців після початку Хрестових походів. Європейці захопили Едессу, Антіохію, Тріполі та Єрусалим. В 1124 р. останні представники родини Сельджуків були підкорені Румським султанатом, який продовжив далі історію завоювань нащадків Сельджук-бека.

 

 

Якщо Ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Держава Великих Сельджуків – поява тюркомовних народів на Близькому Сході
5 (100%) 2 votes
Пиширити

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дякуємо!

Тепер редактори знають.